Нещодавно я натрапила на текст Олега Горецького "Медіація-2025: від конфронтації до спільної істини", який змусив мене переглянути власне розуміння правових практик. Не часто юридичні тексти виходять за межі процедурного опису і торкаються філософських основ людського співіснування. Але саме це й робить Горецький, коли пише: "головне питання не в законі, а в онтологічній зрілості сторін. У здатності визнати, що інший — не перешкода на моєму шляху, а частина спільної реальності, яку ми творимо діалогом".

Медіація як епістемологічна подія

Те, що Горецький називає "онтологічною зрілістю", насправді є радикальною зміною епістемологічної позиції. Коли сторони конфлікту переходять від монологічного захисту своєї правди до діалогічного пошуку спільної істини, відбувається щось більше, ніж просто процедурна зміна. Це — визнання обмеженості власної перспективи.

У філософії права ми часто говоримо про справедливість як про абстрактний ідеал. Але медіація, як її описує Горецький, пропонує дещо інше: справедливість не як те, що існує десь "там", а як те, що народжується "тут і зараз" у просторі зустрічі двох суб'єктностей.

Парадокс часу в конфлікті

Особливо вражає спостереження автора про темпоральність конфлікту. Горецький пише про "точку неповернення", після якої діалог стає майже неможливим. Це нагадує мені концепцію kairos у грецькій філософії — правильного моменту, коли дія може бути ефективною.

Чому ми звертаємося до медіації "надто пізно"? Можливо, тому що сам конфлікт має темпоральну структуру, яка працює проти діалогу. Кожен день протистояння додає новий шар образ, непорозумінь, затверділих позицій. Конфлікт має власну інерцію, власну логіку ескалації.

Автор формулює це через метафору заморожування: "розморозити відносини, що вже встигли скам'яніти". Але ж камінь і лід — різні агрегатні стани. Камінь не можна розморозити. Тут відчувається глибше розуміння: деякі конфлікти проходять незворотну трансформацію.

Простір як умова діалогу

Найцікавішою для мене є концепція медіації як "sanctuary" — сакрального простору. Горецький пише: "Простір медіації має бути sanctuary, де можна зняти маски публічного протистояння і говорити правду".

Це повертає нас до архаїчного розуміння права як священного простору, де діє інша логіка, ніж у профанному світі. У sanctuary можна сказати те, що неможливо сказати на площі. Але чи не є це втечею від публічності? Чи не створюємо ми таким чином двоїсту мораль — одну для публічної сфери, іншу для приватної?

Я б відповіла на це так: публічна сфера вимагає консистентності позиції, бо інакше вона сприймається як слабкість. Але саме ця вимога часто робить діалог неможливим. Sanctuary медіації — це не втеча, а тимчасове призупинення публічного перформансу заради пошуку суті.

Критична нота: межі діалогічного підходу

Водночас, читаючи текст Горецького, я не можу не відзначити певну ідеалізацію діалогу. Автор пише про медіацію як повернення "до сократівського діалогу, пошуку істини, що перевершує обидві початкові точки зору". Але ж Сократ не завжди досягав консенсусу зі своїми співрозмовниками. Часто діалог закінчувався апорією — визнанням, що істини ми так і не знайшли.

Чи не перебільшуємо ми можливості діалогу? Деякі конфлікти мають структурний характер — вони коріняться не в непорозуміннях, а в об'єктивному зіткненні інтересів. Скільки б ми не говорили, роботодавець і працівник мають різні економічні інтереси. Медіація може пом'якшити конфлікт, але чи може вона його усунути?

Горецький, здається, усвідомлює це, коли наприкінці пише про "мудрість розрізнення" — про здатність зрозуміти, "коли потрібна перемога, а коли — діалог". Але хотілося б більше конкретики: які саме конфлікти піддаються медіації, а які — ні?

Медіація і політична філософія

Найбільш провокативною є імплікація тексту для політичної філософії. Якщо медіація працює в бізнесі, сімейних справах, податкових спорах — чи може вона працювати на рівні великої політики? Чи можна медіювати конфлікт між державами? Між соціальними класами?

Горецький обережно не заходить на цю територію. Але в українському контексті 2025 року це питання неминуче постає. Чи є межі застосування діалогічного підходу? Чи існують конфлікти, де принциповість важливіша за компроміс?

Висновок: від техніки до етики

Текст Олега Горецького цінний тим, що виводить медіацію з площини юридичної техніки у сферу етики та філософії. Він показує, що за процедурними питаннями стоять глибокі антропологічні проблеми: як ми бачимо іншого? Як ми конструюємо спільну реальність? Що означає "домовитися" — здатися чи дозріти?

Можливо, найважливішою є думка автора про те, що медіація — це не лише спосіб вирішити конкретний спір, а "філософія управління складністю". У світі, де складність лише зростає, де однозначні відповіді стають все рідшими, вміння вести діалог стає не просто корисною навичкою, а екзистенційною необхідністю.

Медіація, як її описує Горецький, — це не техніка, а практика. Практика визнання іншого. Практика спільного конструювання смислу. Практика, яка вимагає не лише юридичних знань, а й того, що античні греки називали phronesis — практичною мудрістю.

І саме в цьому переході від знання до мудрості — найбільша цінність підходу, який пропонує автор.