Коли правоохоронні органи проводять резонансний брифінг, показують фотографії людини, називають її ім'я та детально описують обставини ймовірного злочину, у суспільстві майже автоматично формується переконання, що винуватість уже встановлена, пише Дарина Старовойтова. Хоча обвинувального вироку суду в цей момент ще немає й близько.

Саме на цій межі, між правом суспільства бути поінформованим і конституційною гарантією презумпції невинуватості, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду поставив важливий акцент у постанові від 22 червня 2026 року у справі №761/1004/20.

Формально це справа про вбивство журналіста Павла Шеремета. Фактично її наслідки виходять далеко за межі одного провадження і формують нові орієнтири для того, як держава взагалі має розмовляти із суспільством про кримінальні справи.

Спір виник через терміновий брифінг у грудні 2019 року за участю вищих посадових осіб держави. Тоді було оприлюднено прізвища, імена та фотозображення позивачів, подружжя, яке підозрювали в причетності до вбивства, і при цьому стверджувалося про їхню безпосередню роль як виконавців злочину. Позивачі просили визнати цю інформацію недостовірною, такою, що порушує презумпцію невинуватості та їхні права на ім'я і зображення.

Ключовий висновок Верховного Суду сформульовано без напівтонів. Оприлюднення імені особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, допускається лише після набрання законної сили обвинувальним вироком суду або у випадках, прямо передбачених законом. А сама по собі потреба держави інформувати суспільство про резонансні справи не є безумовною підставою для розкриття персональних даних у спосіб, що формує уявлення про винуватість людини.

По суті Суд нагадав річ, яка мала б бути очевидною, але роками ігнорувалася. Правоохоронний орган здійснює досудове розслідування, а не правосуддя. Єдиним органом, уповноваженим встановити винуватість, є суд. Тож будь-які публічні заяви посадовців мають зважати не лише на суспільний інтерес, а й на право людини на справедливий судовий розгляд.

Спирався Верховний Суд і на європейську практику. Зокрема, на рішення ЄСПЛ у справі Fatullayev проти Азербайджану від 22 квітня 2010 року, де наголошено: пункт 2 статті 6 Конвенції не забороняє владі інформувати суспільство про кримінальні розслідування, але вимагає робити це з максимальною обережністю та обачністю. Презумпція невинуватості порушується тоді, коли висловлювання службової особи відображають думку про винуватість людини до того, як цю вину доведено.

Другий блок висновків стосується розмежування юрисдикцій, і він менш ефектний, зате не менш важливий для практики.

Цивільний суд не вправі оцінювати достовірність інформації про причетність особи до злочину, якщо відповідні обставини є предметом кримінального провадження. Оцінка доказів, встановлення фактичних обставин і вирішення питання про винуватість належать виключно до кримінального процесу. Тому вимоги про визнання недостовірною інформації щодо причетності до злочину не повинні розглядатися цивільним судом до завершення кримінального провадження, а саме провадження підлягає закриттю як таке, що не належить до цивільної юрисдикції.

Тут важливо не потрапити в пастку хибного тлумачення, на яку окремо звертає увагу авторка. Ця позиція аж ніяк не є дозволом правоохоронцям без обмежень оприлюднювати персональні дані людей, щодо яких триває розслідування. Навпаки, Суд наголосив, що законодавчий обов'язок інформувати суспільство не є самостійною правовою підставою ані для поширення персональних даних, ані для створення в громадськості переконання про доведеність вини.

Іншими словами, право інформувати не означає права публічно вибудовувати обвинувальний наратив ще до судового рішення. Це, на думку авторки, один із найважливіших висновків усієї постанови.

Третій блок буде особливо цікавий адвокатам. Об'єднана палата наголосила, що саме по собі визнання факту порушення права ще не забезпечує його відновлення. Якщо обраний позивачем спосіб захисту не усуває наслідків порушення, він не може вважатися ефективним у розумінні цивільного законодавства.

Для практики це означає необхідність значно ретельніше формулювати позовні вимоги. У багатьох випадках вимога про відшкодування моральної чи майнової шкоди виявиться дієвішою за позов про визнання інформації недостовірною або про констатацію самого факту порушення права. Простіше кажучи, папір із визнанням порушення нічого людині не повертає, а компенсація принаймні щось важить.

Варто зробити й одне суттєве уточнення, без якого цю постанову легко перетлумачити. Ідеться про стандарти комунікації державних органів, тобто про те, що можуть і чого не можуть говорити посадовці й пресслужби правоохоронців. Це не рішення про роботу журналістів і не заборона писати про кримінальні провадження. Різниця принципова: медіа інформують і мають право на суспільно значущі теми, а держава, називаючи людину злочинцем до вироку, фактично привласнює собі функцію суду.

Значення цієї справи, отже, значно ширше за конкретний спір. Вона визначає стандарти поведінки правоохоронних органів у публічному просторі, окреслює межі допустимої комунікації і вкотре підтверджує особливе місце презумпції невинуватості серед базових принципів правової держави.

Право громадян знати про діяльність правоохоронних органів залишається безумовно важливим. Але реалізовуватися воно не може ціною фундаментальних гарантій людини, щодо якої розслідування ще триває.

Тож постанова стане дороговказом не лише для судів і адвокатів, а насамперед для пресслужб самих правоохоронців. Бо саме там роками формувалася звичка перетворювати брифінг на оголошення вироку. І тепер за цю звичку доведеться відповідати не перед громадською думкою, а перед судом.